НСКУ

З ДОСВІДУ РОБОТИ ШПОЛЯНСЬКОЇ ЗОШ № 5

Історія рідного краю складає комплекс знань про минуле регіону з урахуванням місцевої самобутності і неповторності. Глибоке і всебічне засвоєння таких знань сприяє вихованню у підростаючого покоління любові до рідного краю (,,малої батьківщини”) – складової частини держави Україна (,,великої Батьківщини”). Цілком очевидно, що підгрунтям цього процесу має бути педагогічний досвід, грунтований на історико-культурних традиціях українського народу, його духовності і моралі.

На формування усвідомленню того, що історія України починається зі знання історії своєї родини, міста чи села, рідного краю, бажання досліджувати її спрямовується краєзнавча робота в Шполянській загальноосвітній школі I – III ступенів № 5. Набутий досвід розкрила у своїй випускній творчій роботі під час навчання на курсах підвищення кваліфікації в Черкаському обласному інституті післядипломної підготовки педагогічних працівників заступник директора з навчальної роботи школи Надія Григорівна Завгородня, стислий виклад якої пропонуємо читачам.

Використання краєзнавчого матеріалу на уроках. Процес формування ціннісних орієнтацій дітей розпочинаємо в початковій школі. Формування національної свідомості школярів шляхом виховання патріотичних почуттів, поваги до Батьківщини – це одне з важливих питань, над яким працюють педагоги початкових класів. Вони формують в учнів здатність пізнавати себе, як особистість, жителя свого міста; виховують у них любов до рідного краю, дому, школи, вулиці, своєї країни.

Вчителі початкових класів широко використовують краєзнавчий матеріал, зокрема на уроках українського читання. Вивчають творчість письменників Черкащини, Шполянщини: Т. Шевченка, В. Симоненка, М. Слабошпицького, К. Мотрич. У 4 класі в курсі «Я і Україна. Природознавство» вивчається розділ «Твій рідний край», де учні знайомляться із географічним положенням Черкащини, природою рідного краю, його кліматичними умовами, рослинним і тваринним світом. Вчителі практикують в роботі створення короткочасних проектів. Наприклад, в цьому році було створено проект «Червона книга рідного краю». Ця робота сприяє вихованню бережливого ставлення до рідкісних і зникаючих рослин Черкащини.

В курсі «Я і Україна. Громадянська освіта» вивчають історію походження назви міста Шпола, знайомляться з відомими людьми рідної землі, народними ремеслами, промисловими підприємствами рідного міста, району. Учні готують коротенькі повідомлення про визначні місця Черкащини, зокрема про «уманське диво» – Софіївку.

На основі опрцювання науково-популярної літератури, публікацій преси, фотоматеріалів, ілюстрацій, дидактичного та довідкового матеріалу, краєзнавчої роботи з учнями початкових класів класоводи створили тематичні папки про Черкащину, Шполянщину як географічний центр України, про місто Шполу.

Краєзнавча робота з учнями середніх та старших класів передбачає такі завдання:

- виховання духовно-осмисленого патріотизму, поєднання любові до свого народу, нації, Батьківщини з почуттям поваги до інших народів;

- розуміння власного коріння і культурної спадщини своєї нації;

- підготовку учнів до самостійного дорослого життя.

Великі можливості для формування творчої особистості школяра мають учителі історії на уроках історії нашого краю в межах шкільної програми пропедевтичного курсу (5 клас) та систематичного курсу (7 – 11 класи) історії України. На уроках з історії рідного краю вчителі школи дають змогу учням відчути себе учасниками історичних подій. Вони враховують те, що ефективним мотиваційним механізмом для п’ятикласників є ігровий характер краєзнавчих уроків. Під час уроків узагальнення вчителі використовують адаптовані до умов класу варіанти ігор «Слабка ланка», «Поле чудес», «Щасливий випадок», використовуючи поряд із запитаннями по всій темі, запитання краєзнавчого характеру.

Широкий кругозір і різноманітність оціновання подій та явищ дають страшокласникам уроки-дослідження з обов’язковим використанням краєзнавчого матеріалу (історія міста, документи, записи спогадів, листи, газетні статті тощо). З цією метою вчителями історії у школі створений пошуковий загін старшокласників «Коріння». Його члени зібрали близько 30 спогадів очевидців голодомору 1932 – 1933 рр. Ці матеріали були вокристані під час вивчення цієї теми в 10 класі. Учасники пошукового загону також зібрали матеріал про вчителів школи, які були учасниками Великої Вітчизняної війни, частина якого представлена в куточку бойової слави.

До різних форм краєзнавчої роботи в школі активно долучаються й учителі української мови та літератури. Для цього вони використовують відведені програмою для 5 – 11 класу уроки «Література рідного краю». При вивченні мови пояснюють учням синоніми і топоніми назв міста Шпола, сіл району, урочищ, на які так багаті околиці нашого міста.

Учителі української мови підготували спеціальні вправи, завдання, диктанти, перекази, в яких є матеріал з історії нашого краю. У школі проводився конкурс, на який учні представляли записані ними місцеві приказки, прислів’я, бувальщини, казки. Учителі української літератури активно пропагують творчість письменників, які писали про наш край та творили в ньому. Вихідцями із Шполянського району є відома українська письменниця Катерина Мотрич, письменник та громадський діяч Михайло Слабошпицький. Тільки нещодавно до нас повернулося ім’я несправедливо забутого поета Олекси Влизька. Тепер його ім’я носить районна літературна студія, учасниками якої є і учні нашої школи.

Етнографічне краєзнавство, як один з аспектів вивчення історії рідного краю посідає чільне місце на уроках трудового навчання. Учитель обслуговуючої праці О.В. Арестова проводить велику роботу з вивчення особливостей вишивки нашого міста та району. Зразки орнаментів, що використовуються народними майстринями, представлені на виставці в кабінеті обслуговуючої праці, а техніка вишивки описана і демонструвалася на районній та обласній виставках. Цей матеріал, як один із кращих, направлений на всеукраїнську виставку в рамках конкурсу «Україна вишивана». З народними ремеслами рідного краю учні 5 – 8 класів знайомляться на заняттях гуртка «Народні ремесла», програма якого передбачає вивчення невмирущих традицій народних ремесел та передачі їх наступним поколінням.

Використовується краєзнавчий матеріал і на уроках географії, біології, математики, музики, образотворчого мистецтва.

Краєзнавчий матеріал в позакласній роботі. Як показує досвід, використання краєзнавчого матеріалу на уроках з історї, географії, літератури та інших предметів сприяє поглибленню знань і громадянському вихованню учнів у тому випадку, коли це поєднується з добре продуманою і системною позакласною роботою.

Найбільш масовою формою позакласної краєзнавчої роботи, до якої ми залучаємо значну кількість учнів є екскурсії. Учні школи здійснюють екскурсії за маршрутом Шевченкове – Моринці – Будище (5 – 7 класи), до міста Умань (8 клас), до міст Чигирин і Кам’янка (10 – 11 класи). Учні бувають на екскурсії в Черкасах.

Поглибленому вивченню теоритичного матеріалу допомагає пошуково-дослідницька робота. Пошуковий загін школи з 2009 року активно працює над створенням районного проекту «Історія міст і сіл у назвах вулиць». В його рамках учні вивчають історію створення, забудови, походження і зміну назв 42 вулиць, що входять до мікрорайону школи. У 2009 році учениця 10-а класу Кривуля Ірина підготовала і захищала на обласному етапі конкурсу-захисту Малої академії наук України науково-дослідницьку роботу на тему: «Соціально-економічне та суспільно-політичне становище Черкащини в другій половині XVIII – першій половині XIXст.».

Найбільш поширеними формами масової краєзнавчої роботи у школі є проведення відкритих виховних заходів для учнів різних вікових груп. Так, у 2008 – 2009 навчальному році було проведено історико-краєзнавчий вечір «Ярмарок українських звичаїв», усний журнал «Минуле стукає в наші серця» (на вшанування пам’яті жертв голодомору), презентація творчого проекту «Заочна подорож Черкащиною» (сценарій цього заходу пропонується читачам).

Одним із осередків краєзнавчої роботи в нашій школі є бібліотека. За багато років у шкільній бібліотеці склалися свої форми краєзнавчої роботи. Найбільш поширеною формою роботи стали книжкові виставки. Зокрема, постійно діюча виставка «Люби і знай свій рідний край» та періодичні виставки «Чи знаєте ви своє місто?», «Імена в історії Черкащини», «Наш район: минуле і сучасне». Цікавою і ефективною формою роботи бібліотеки є виставки-експозиції, де разом із книгами експонуються і предмети. Наприклад, одна із таких виставок-експозицій була присвячена українській вишивці. Тут були представлені роботи учнів, вчителя обслуговуючої праці та двох відомих майстринь Шполянщини Р.М. Вергелес та Л.В. Перегон. Для організації виставок використовуються не тільки книги а й ілюстративні матеріали: цитати, анотації, листівки, фотографії. Для популяризації краєзнавчого матеріалу використовуються й бібліотечні уроки. Один із них був проведений бібліотекарем школи та вчителем української літератури на тему «Сторінками творчості Василя Симоненка».

Одним із напрямків літературно-мистецького краєзнавства є робота шкільної літературної студії. Її учасники нещодавно провели поетичну годину «Краю мій, оспівний у віршах», де представляли власні вірші, присвячені рідному місту, Шполянщині, Черкащині (окремі із цих віршів вміщені у додатках). Вчителі української мови ті літератури разом з учнями школи із зібраних матеріалів та експонатів створили етнографічний куточок.

Велику позакласну краєзнавчу роботу проводить разом з учнями вчитель трудового навчання Арестова О.В. Робота має пошуковий, дослідницький характер. Вони зустрічаються з майстрами української вишивки, вивчають та описують орнаменти, характерні особливості техніки вишивання Шполянщини. Учні 8-х класів відвідують заняття гуртка «Українська народна вишивка».

Сценарій краєзнавчо-виховного заходу

Тема: Заочна подорож „Історичними місцями Черкащини".

Мета: поглибити знання учнів з історії рідного краю, познайомити з найвиз-начнішими археологічними, історико-культурними та архітектурними пам'ятками самобутнього краю – Черкащини; виховувати почуття гордості, поваги до славного минулого; прагнення прилучитися до культурної скарбниці українського народу.

Обладнання: карта, державні символи, проектор, презентація „Золотою підковою Черкащини” , виставки „Серце України – Черкаський край", „Країни рідної окраса – земля безсмертного Тараса".

Вступне слово вчителя: У самому серці України пульсує життям наша батьківщина – славна Черкащина! Черкаська земля прекрасна сьогоденням і славна минулим, де переплелися радість і журба, велич перемог і гіркота поразок.

Черкаська область – наймолодша область нашої держави, утворена 7 січня 1954 року. В нашій області 20 районів, 16 міст, 15 селищ та 825 сіл. Населення області становить близько 1 млн. 300 тис. чоловік.

Черкащина – багатий край з багатою історією і самобутньою духовною культурою. Неповторним поєднанням сучасного і минулого, реальності і легенди є унікальні історичні пам’ятки на тлі чарівної природи.

Черкаський край радо зустрічає гостей, усіх, кого ваблять шевченківські місця, давні Черкаси, мальовничі береги Дніпра і Гірського Тікича, чарівна „Софіївка" і гетьманська столиця Чигирин.

Не залишилися байдужими до краси рідного краю і наші юні поети. На одному з останніх засідань нашої шкільної поетичної студії звучали вірші про рідний край. Сьогодні члени поетичної студії поділяться своїми доробками і з нами. Я передаю слово нашим юним поетам. (Звучать власні вірші учнів про Черкащину).

Учень 1 Краю ти наш солов’їний,

Рідна Черкаська земля!

Для нас ти єдина,

Води твої і поля.

Будемо разом з тобою

Поруч чи вдалині.

Завжди заступлю собою

Рідні простори твої.

Ти випромінюєш силу

З надр своїх золотих,

Селиш в серцях довіру,

Добрих серцях людських.

Люди твої, Черкащино,

Щирі, привітні й палкі,

Завжди стрічають з поклоном,

Хлібом і сіллю землі.

Де б я не був, та згадаю

Щедру природу твою,

Запахи того розмаю,

Що я так палко люблю.

Учень 2 Всі лісові ті масиви,

Велич дубів вікових –

Спогад прадавньої днини,

Спогад звитяжців твоїх.

Безліч річок протікає

На нашій черкаській землі,

І, мабуть, кожен бажає

Вклонитись священній воді.

Дніпро – наша гордість,

Батько всіх козаків,

Честь йому та пошана –

Захиснику вояків!

Всі твої ниви пшениці,

І безкраї поля.

Людям дають паляниці -

Щедра родюча земля!

Луки і просторі рівнини,

Синю бездонну блакить.

Я нізащо не покину,

Буду завжди їх любить!

Учень 3 Ти – центр України,

Твої гаї, твої долини,

Прикраса сонячної днини,

Милують око кожної людини.

Тебе старий Дніпро вітає.

І хто дітей твоїх не знає,

Тебе саму не поважає –

Славетність краю забуває.

Земле Тараса і Богдана!

Прекрасна ти і нездоланна.

Буяєш, мов розкішна екібана,

Земля Тараса і Богдана.

Іван Левицький, Симоненко,

Поет-кобзар Тарас Шевченко

І садівник-дослідник Симеренко…

Тобі талантів не шукати,

Їх всіх не перерахувати

І гордо скажем: ”Так тримати!”

Учень 4 Софіївка

Поблизу Кам`янки – ріки

Є тихий рай „Софіївка”.

Крізь плин віків доніс події

Прекрасний парк, присвячений Софії.

І цей Едем для неї був

Дорожчим найцінніших діадем.

Потоцький так її любив,

Що гімн коханню сотворив.

Коли настигне й вас стріла Амура,

Якщо в душі ви є тонка натура,

Ви на Кохання острів завітаєте

І почуття свої коханій передайте.

В альтанці подаруйте квіти,

Щоб вас не розлучив ніхто навіки.

Човном по озері спустіться,

На грот Венери подивіться,

Від статуй віє давнина,

І Єлисейськії поля

Чарують око неодмінно.

А плин віків іде невпинно.

Роки минуть, як та вода бігуча

А пам`ятка графині – невмируща,

Це вічність графа у коханні,

У цьому вічному зізнанні.

Учень 5 Рідне місто

Рідне моє місто – зветься воно Шпола.

Влітку зеленіє природа навколо.

А у цьому місті рідна моя школа.

Славні в Шполі люди, хай їм щастя буде.

Я живу у Шполі і пишаюсь нею,

Рідним своїм містом, своєю землею!

Слово вчителя: Багато історичних та культурних пам'яток Черкащини мають загально-національне значення. Ми з вами сьогодні здійснимо заочну подорож найбільш визначними місцями Черкащини. Нас гостинно запрошують Суботів, Мошни, Шевченкове, Моринці, Будище, Межиріч, Талянки, Тальне. І насамкінець ми повернемося у дорогу нашому серцю Шполу. (Звучить пісня про Черкащину).

Суботів. Землі, на яких виникло село, були даровані чигиринському підстарості Михайлу Хмельницькому (батьку Богдана Хмельницького) на зламі ХVI – ХVII ст. Хоча за археологічними джерелами населення мешкало тут з неолі-тичного періоду. В селі та на його околицях знайдено багато археологічних пам’яток: багатошарове поселення неоліту, два поселення і одне городище чорноліської культури, два поселення скіфського часу, курганний могильник „Три брати”, могильник зарубинецької культури, посад пізньосередньовічного Суботова. Тут пройшли дитячі роки майбутнього гетьмана України.

З початком Визвольної війни у 1648 році статус Суботова зазнає значних змін: він стає приміською резиденцією гетьмана України Богдана Хмельниць-кого. Тут на стародавньому городищі було споруджено невелику фортецю, а в ній – житлові, господарські та інші будівлі гетьманського двору. Тут проживала родина гетьмана, а також челядь й козацька старшина. У 1651 – 1653 роках Богдан Хмельницький своїм коштом будує поруч із замчищем Іллінську церкву і заповідає поховати себе в її стінах.

Укріплення Суботова та його околиць у ХVII ст. за місцем розташування розділяються на три групи: центральна – оборонні споруди замку та Іллінська церква; південна – Вовчий штиль – спостережний пункт; укріплення для захисту з боку заплави Тясмину – хутори на пагорбах, що здійснювали додатковий контроль над Суботівським шляхом. Окремо виділялись підземні ходи, що виконували роль шляхів сполучення між укріпленнями. Центром був замок площею у два гектари, який розташувався на мису з крутими схилами, мав оточуючий рів, два яруси валів, три дерев’яні та одну кам’яну вежі.

У 1664 році Суботів було захоплено і зруйновано військом С. Чернецького. За Андрусівським перемир’ям у 1667 році Суботів у складі Правобережної України відійшов до шляхетської Польщі. А після включення у 1793 році Правобережної України до складу Російської імперії Суботів став звичайним селом Київської губернії.

В Суботові двічі – в 1843 та 1845 роках – побував Т. Шевченко, який неодноразово згадував село у своїх творах (містерія „Великий льох”, поезії „Стоїть у селі Суботові”, „Заступила чорна хмара”). Тут він виконав свої малюнки: „Богданові руїни в Суботові”, „Богданова церква в Суботові”, „Кам’яні хрести в Суботові”, „Будинок Хмельницьких в Суботові”.

Сьогодні, відвідавши замчище Богдана Хмельницького, ви побачите кам’яні фундаменти оборонної вежі, над якими побудовано захисний павільйон з розміщенням у ньому експозиції знахідок, що були зроблені археологами під час попередніх розкопок. У 2006 році відновилися археологічні дослідження на замщині Хмельницького. Вони без сумніву дадуть нові цікаві знахідки.

Іллінська церква. Іллінська церква була збудована у 1653р. (за іншими даними – у 1656) за наказам гетьмана Б.Хмельницького як родова церква – усипальниця. Історія Іллінської церкви, як і всього Суботова, нерозривно пов’язана з Хмельницьким. Тут Хмельницький провів велику частину свого життя, і саме тут, фактично, було народжене козацьке повстання, яке пізніше кваліфікують як визвольна війна українського народу.

Коли у 1657 р. Хмельницький помер, його поховали в Іллінській церкві праворуч від вівтаря. Археологічні дослідження 1970-их рр. показали, що ані труни, ані тіла Хмельницького на місці поховання вже немає, а грунт був неодноразово перекопаний. Існують дві версії про зникнення тіла Хмельницького. Згідно Чернігівського літопису ХVІІІ ст. тіло Хмельницького було викинуте з домовини у 1664р. за наказом Чарнецького, обозного коронного польського війська. Існує також легенда, що до захвату Чигирина у 1664р. тіло Хмельницького було таємно переховано.

Автентична українська хата. В Суботові створено музей-заповідник, справжньою перлиною якого є автентична українська хата. Звичайна садиба місцевого селянина перетворилась на етнографічний музей, всі експонати якого мають місцеве походження. В одній половині хати зібрано вироби місцевих гончарів. Це стародавнє місцеве ремесло. Прості, якісні і гарні вироби користувались попитом і в сусідніх селах.

Козацькі хрести. Особливе відчуття охоплює, коли бачиш козацькі хрести на Іллінському цвинтарі. Всі вони виготовлені з місцевого пісковику та мають незвичайну архаїчну форму. В них загадково поєднуються елементи козацької, дохристиянської та навіть кельтської культур.

Три криниці. Спрага приведе вас до відомої пам’ятки – трьох криниць. Чигиринщина багата на джерела, ріки та ставки. Одне з джерел пов’язане з іменем гетьмана Богдана. В глибокому яру, яким тече річка Суботівка, дзюрчить джерело. Свого часу люди поставили на ньому дві криниці. Кажуть, повертався Богдан з козаками до рідної оселі. Вирішили напоїти коней, а води на всіх не вистачило. Тоді Хмельницький наказав викопати ще й третю криницю.

А інша легенда розповідає про те, що криниці викопали за наказом гетьмана в пам’ять про загиблих козаків. (Пісня про козаків)

Мошни. Мошногір’я – своєрідний і неповторний куточок Черкащини, де все ніби дихає старовиною і чарує подорожніх рідкісною красою навколишньої природи. Прилеглі до високого Мошногірського кряжу землі здавна були заселені людьми. Як свідчать письмові джерела, село Мошни виникло понад 500 років тому на берегах сучасної річки Вільшанки. Мошни згадуються в 1494 році у дарчій грамоті великого князя литовського Олександра як село, що було заселено раніше. Мешканці села виконували сторожову службу та ясачу повинність (давали ясу – сигнал про наближення ворога), але татари знищили село. Князь Семен Олелькович дозволив боярину В. Єршовичу знову заселити цю місцевість. Але за археологічними дослідженнями ця місцевість була заселена здавна. Тут виявлено багатошарове поселення доби бронзи та черняхівської культури, велика курганна група з 33 насипами. Оригінальними знахідками цього періоду є фрагмент глиняних ложок, в ручках яких є заглиблення для вставлення держаків або кістяних рукояток. Крім Мошен, такі ложки ніде не зустрічалися. В північно-західному напрямі від Мошен знаходиться унікальна група курганів епохи пізньої бронзи та скіфської доби. Зокрема, в одному з курганів було знайдено бронзові ножі, які зараз експонуються в Музеї цінностей Києво – Печерської Лаври. На початку XVIст. Князь О. Вишневецький спорудив тут замок та костьол.

З 1592 року Мошни користувалися Магдебурським правом. Незадоволені своїми ущербними правами місцеві селяни і козаки піднімають повстання у 1625 та 1637 роках. У 1637 році Мошни стають центром селянсько-козацького повстання під проводом гетьмана Павла Бута. Активну участь беруть мешканці села у національно – визвольній війні 1648 – 1654років. З 1649 року Мошни стали козацьким сотенним містечком.

Відомий історичний факт: в Мошнах зупинявся у 1649 році російський посол Григорій Унковський, що прямував до Б. Хмельницького в Чигирин.

Бував тут і сам гетьман. З 1819 року Мошни – центр великого маєтку графа М.С. Воронцова.

Також у Мошнах збереглася земська лікарня, збудована за проектом автора «Будинку з химерами» в місті Києві – архітектора В.В. Городецького в 1894р.

Спасо-Преображенський храм. Будівництво храму розпочалося в 1830 році. Існують досить цікаві записи, як велося будівництво в ті часи. Першим ділом був не проект, а матеріал яким буде скріплена цегла. У будівництві існував свій ритуал: загашене вапно повинне лежати в ямі не менше семи років. За цей час архітектор Георгій Іванович Торічеллі виконав проектні роботи.

У власності Воронцових був цегельний завод, який стояв на межі між Каневом та Городищем,тому цеглу для будівництва храму робили саме там. Дуже цікава розповідь про спосіб доставки цегли на будівництво. В окремі дні виходили всі кріпаки мошногородищенського маєтку у певні місця та по ланцюгу передавали цеглу на будівництво аж у Мошни! То був живий конвеєр, який і забезпечував будівництво цеглою.

Будівництво храму було закінчене повністю в 1839 році, а освячений він в 1840 році як Спасо-Преобреженська церква. З тієї пори на канівській дорозі в Мошнах постав новий храм висотою майже 40 метрів, що не схожий ні на жоден із діючих на Україні. Ажурно переплітаються готичний стиль із барокко, є елементи від мечеті та суто слов’янські бані. Тих бань, великих та малих, на споруді аж 24, а гвинтові сходи дзвінниці нараховують 153 сходинки. Вражає розпис високої стелі в середині храму, його внутрішня освітленість та прекрасна акустика. Архітектору Торічеллі вдалося поєднати в одній споруді всі досягнення світового будівництва культурних споруд. Реставраційні роботи, проведені в середині храму, зберегли його первинну красу.

Межиріч. Близько 20 000 тому поміж річками Россю та Росавою поселилися мисливці, які заснували тут своє стійбище з чотирма житлами, збудованими з кісток мамонтів. За своєю оригінальною конструкцією ці помешкання стали першими та поки що єдиними пізньопалеолітичними житлами у всьому світі.

Вабили ці землі, річки, ліси, та луки посиленців і за княжих часів. Так, на одному з пагарбів, що височить над теперішнім селом, в урочищі городок, було засноване літописне місто Товарів, яке у 1190 році згадується іпатіївським літописцем: „половці же лижачи од города Товарова на Росі”. А останнім власником Межиріча був титульний радник Никодом Печерський, до якого у липні 1859 року приїздив Т.Г.Шевченко, щоб купити ділянку землі поміж Каневом та Пекарями. Тут і було виконано ним малюнок «У Межирічі».

У селі Межиріч знаходиться унікальна, і всесітньовідома пізньопалеолі-тична стонка мисливців на мамонтів, вік якої за даними радіовуглецевого мето-ду становить 15-20 тис. років. Відкрита стоянка у 1965 році. На стоянці було 4 великих наземних житла, побудованих із застосуванням великих кісток і бивнів мамонтів. Вага кожного з жител приблизно дорівнювала 20-ти тонам. У середині жител розташовувалися вогнища із прибудованими кухонними пристроями, виробничі центри, ямки-сховища. На стоянці зібраний багатий камяний і кістковий матеріал, наприклад світильники з надколінної кістки, фігурки, пряжки, застібки, голки, червона вохра, бурштин. В одному з жител виявлений набір велих кісток, прикрашених орнаментом із зображеннями вогню. Одним з найбільш визначних відкриттів є знахідка найдревнішого комплексу музичних інструментів, серед яких декорований барабан з черепа мамонта.

З 2000 року розкопки стоянки здійснює комплексна експидиція установ Національної Академії наук України, Російської Академії наук, США, в лабораторних дослідженнях беруть участь вчені Англії і Франції. Унікальність Межиріцьких споруд полягає у своєрідній художній зовнішньості обкладки з певних частин кісток мамонтів. Зважаючи на наукову цінність і світову відомість стоянки первісних мисливців на мамонтів в селі Межиріч, Національна Академія наук України прийняла рішення про будівництво науково – дослідницької лабораторії-музею „Стійбище мисливці на мамонтів” на місці розкопок.

Свідченням світової відомості і наукового значення Межиріча є демонст-рація у 1981-1982 роках першої споруди на міжнародній виставці в Японії, спорудженням її в місці Дордон’є у Франції, створення діорами Межиріцької стоянки у другому по значенню музеї в світі – в музеї природничої історії у США. На місці розкопок знято кілька українських телефільмів і один телефільм Британської телерадіо компанії Бі-Бі-Сі, що демонструвався в Європі і Америці.

Пам’ятний знак «Слава праці». Піраміда складена з різних гранітних валунів. Її в 1914 році перед І світовою війною, побудували мешканці навколишніх сіл. Подібним чином селяни вирішили віддячити меліораторам, які осушили пойму річки Рось та «відвоювали» у природи великий шматок родючої землі.

Моринці. Перша згадка про село Моринці належить до середини ХУІІ ст. У 1648 році через Вільшану на Моринці проходив загін Максима Кривоноса чисельністю 6 тисяч чоловік. У 1658 році село згадується як маєтність К. Виговського. Наприкінці ХУІІІ ст. селом володів В. В. Енгельгардт, тоді в селі вже налічувалось 169 дворів та мешкало 1347 чоловік. Крім хліборобства і скотарства, вони займались чумацьким промислом.

Моринці – батьківщина Т. Г. Шевченка, який народився тут 9 березня 1814 р. в кріпацькій сім'ї Григорія Івановича Шевченка. Із Моринців була родом мати поета Катерина Якимівна (дівоче прізвище – Бойко). Після переїзду батьків у село Кирилівку в кінці 1815 р., малий Тарас не раз гостював у діда Якима та бабусі Маланки, захоплено слухаючи у їх переказах різні бувальщини.

Приїздив Тарас Шевченко до Моринців і уже відомим поетом і художником 1843 та 1845 року, а також після десятилітнього заслання 1859 року. І кожного разу глибокий біль краяв серце, адже він бачив безрадісне злиденне життя односельців.

Пам'ятник матері Т.Г. Шевченка. В селі Моринці в 2006 році відкрито пам'ятник матері Т.Г. Шевченка Катерині Якимівні.

Ось вона, молода мати Катерина Шевченко, з маленьким сином на руках. Щасливі, усміхнені, вони ще не знають, що невдовзі Тарасикові судилося залишитися сиротою. Пам'ятник матері поета - символ материнсва, жіночості, ніжності, притаманних усім українським жінкам.

Дерев'яна хата заможного чумака. У Моринцях збереглася дерев' яна хата заможного чумака, біля якої стоїть старовинний козацький хрест. Історію хреста, знайденого на цвинтарі, досліджують науковці. Він нагадує нам про минувшину, козацькі звичаї. Якоюсь надзвичайною таїною віє від давньої знахідки.

Меморіальний комплекс національного історикокультукного заповідника "Батьківщина Тараса Шевченка". В селі Моринці, в родині Григорія та Катерини Шевченків 1814 р. народився син Тарас. В історико-культурному заповіднику є музей під відкритим небом, де знаходиться хата його дідуся Якима Бойка. Саме тут минули перші півтора року життя Тараса Шевченка, поки його батьки не переїхали до Кирилівки. Хатинки діда та родини Шевченків, на жаль, не збереглись. Їх відтворено у 1989 року за малюнками поета, дотримуючись технологій та всіх особливостей народної архітектури, характерної для цієї місцевості.

Моринські вишиванки. В Моринцях підтримують і розвивають народні ремесла. Найкраща згадка про село – вишиванка. Орнамент українських рушників у давнину містив елементи символіки різних стародавніх культів, відтворював місцеву флору та фауну. Протягом багатовікової історії мистецтва вишивання, символічні зображення поступово втратили первісний зміст. Проте вишиваний рушник, і досі неодмінна частина селянського побуту в Моринцях. Рушники, так само як у прадідів та прабабусь, умовно поділяють кімнату на урочисту (покуть) і робочу частини. Рушник використовують майже в усіх традиційних обрядах у Моринцях. На рушник приймають новонароджене дитя, на ньому підносять шановним гостям хліб-сіль, що є ознакою щирої гостинності. Прийняти рушник, поцілувати хліб означає виявити взаємну симпатію.

Для Звенигородщини характерна рослинна символіка вишивки. (Пісня про рушник)

Шевченкове. Перша згадка про село відома в історичних джерелах від 1618 році. В середині ХУІІ ст. на карті Г.Л. де Боплана позначено поселення біля "Кириліва лісу". Поруч із селом проходив відомий "Чорний шлях". Існує кілька переказів про заснування села. Згідно з однією в цій місцевості оселився перший козак Кирило, навколо якого стали селитися інші люди. У 1768 році селяни приймали активну участь у відомому повстанні "Коліївщини". Після возз' єднання Правобережної У країни з Лівобережною в складі Російської імперії, Кирилівка дісталася генерал-губернаторові псковському і смоленському В.В. Енгельгардту, з 1828 р. - його сину Павлу, у якого Тарас Шевченко служив козачком. В селі народився дід поета – Іван Андрійович та батько – Григорій Іванович. Дід прожив довге життя, був свідком Коліївщини, про що часто розповідав онукові. Помер він на 88 році життя у 1849 році. Після одруження та переїзду в селі жила й мати поета Катерина Якимівна, тут народилися сестри Тараса Шевченка Катерина, Ярина й Марія, брат Йосип.

Жалюгідний вигляд мала Кирилівка за часів Шевченка. Достатньо відвідати хату дяка з маленькими віконцями, побудовану 1782 року, яка була не найгіршою в селі. Збережена вона тому, що після смерті батьків Тарас Шевченко деякий час жив у дяка, допомагав по господарству та вчився малювати. Відвідавши Кирилівку у 1843 році, Шевченко намалював в альбомі олівцем хату, в якій пройшло його дитинство, та портрет діда Івана. Тарас Шевченко неодноразово згадував Кирилівку в автобіографії, листках, поетичних і прозових творах. Пам' ять про поета завжди жила в серцях односельців. У 1908 році на місті батьківської хати вони встановили млинове колесо з написом: "Тут була хата Т. Г. Шевченка" . Незважаючи на заборону з боку царизму, в селі широко відзначався Шевченківський ювілей у березні 1914 року. Тоді ж на гроші, зібрані діячами культури Києва і студентською молоддю, викупили садибу батьків Шевченка. З того часу вона стала доступною для багатьох відвідувачів, що вже тоді прибували сюди з різних місць. Пам'ятним у житті села був Шевченківський ювілей 1929 року - 115 річниця дня від народження поета. Саме тоді на урочистих зборах село було перейменовано на Шевченкове. В 1992 році села Звенигородського району - Моринці, Будище, Шевченкове, Вільшана та 43 пам'ятки об'єднані в історико - культурний заповідник "Батьківщина Тараса Шевченка".

Пам'ятник малому Тарасові. На під'їзді до села Шевченкового, на узбіччі дороги, неподалік від кам'яного знаку з сучасною назвою села, наче присів відпочити маленький хлопчик Тарас. Саме йому, босоногому мрійникові з відкритим поглядом та щирим українським серцем, судилося стати Душею і Сумлінням українського народу.

Батьківська хата Тараса Шевченка. Вона нагадує про нелегке дитинство майбутнього Кобзаря. Але, мабуть, саме тут Тарас відчував справжню любов і ласку, яких так небагато було в його житті.

Постать малого Тарасика. Його зображено так, ніби він саме вирушає у життєву подорож з рідного дворища.

Могили батьків Тараса Шевченка. Найдорожче залишив малий Тарас Шевченко у Кирилівці. Те, до чого думками линув усе життя, - могили батьків. Мати Катерина і по смерті не покинула рідного дворища: мирно спочиває вона в садку. А батька поета поховано в центрі села, біля колишньої Богославської церкви.

Хата дяка. Ця хата дяка, в якого навчався грамоти малий Тарас, - єдина будівля у селі, що збереглася ще з Шевченкових часів. Хату, збудовану у 1782 році, ретельно зберігають під скляним ковпаком.

Музей Великого Кобзаря. Музей Великого Кобзаря – пам’ятне для кожного українця місце. На верстовому стовпі позначено міста, в які доля закидала Тараса Шевченка. Ані розлука з батьківщиною, ані роки, проведені на засланні, не змагли згасити в душі поета любов до України: він усе життя серцем вболівав за її долю.

В музеї виставлено речі жителів села, історичні раритети, що якнайкраще характеризують ті часи, коли у Кирилівці підростав малий Тарас Шевченко. Серед експонатів відвідувачі побачать ікони, старовинні книжки, а також безліч фотографій та малюнків, пов' язаних з родиною Шевченків.

Село Будище. Село Будище розташовано між селами Моринці та Шевченкове. Відвідувачі батьківщини Тараса Шевченка обов’язково бувають в ньому. За часів Тараса Григоровича Шевченка тут був маєток Енгельгардтів, в якому малий Тарас служив козачком у 1829 році.

Сьогодні від маєтку зберігся будинок, льох, сад та алея каштанів, що веде до будинку. Біля маєтку встановлено пам’ятну дошку, на які зроблений відповідний напис. Зберігся й дуб, в якому Тарас Шевченко ховав свої малюнки.

До історичних пам’яток Будища належить і давній млин. Коли не широкою трасою ви будете їхати до села, то на його околиці обов’язково побачите колоритний млин, що, здається, намагається, та ніяк не може злетіти у повітря. Широкі крила чепурного вітряка схожі на крила велетенського птаха.

Тальне. На околицях міста відомо кілька давніх поселень доби неоліту ( ІІІ тис. до н.е.), бронзи (ХІІ – ХІ ст. до н.е.), черняхівської культури (ІІ – V ст. н .е.), 16 курганів. Але найбільш відомими і дослідженими є поселення всесвітньо відомої трипільської культури. Назва міста походить від татарського „тел”, що означає „верба”, „лоза”. Перші згадки про Тальне належать до ХVІІ ст. Місто виникло на перехресті численних шляхів, що йшли із Сміли, Черкас, Канева, Богуслава на південний захід – до Умані, Бара, Брацлава, Хотина.

В 1609 р. повновладним господарем Тального стає магнат В.О. Кали-новський. Під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького тальнівці взялися за зброю. Козаки містечка входили до Романівської сотні Уманського полку. За Андрусівським перемир’ям 1667 року місто залишилося під владою шляхетської Польщі, переходило від одного володаря до іншого, а з 1725 року належало магнату Ф. Потоцькому. У ХVІІ ст. козаки Тального брали активну участь у боротьбі гайдамацьких загонів. Після возз’єднання Правобережної й Лівобережної України у складі Російської імперії м.Тальне ввійшло до Умансь-кого повіту Київської губернії, залишаючись власністю Потоцьких.

У 1823 році місто перейшло до графів Наришкіних, а 1854 року – до графа П. Шувалова, потім – до Лопухіних. Від графа Шувалова в Тальному зберігся чудовий лісопарк – пам’ятка природи державного значення. Він розташований на території 400га, був закладений в 1870-х роках кріпосними селянами графа. Тож в парку можна зустріти столітні дуби, ялини та інші дерева. Граф Шувалов залишив по собі ще одну згадку – Мисливський будинок – архітектурну пам’ятку ХІХст., яка вражає своєю оригінальністю. Розташований на невеликому підвищені, він оточений лісопарком. Спершу палац був дерев’ний, але коли він повністю згорів наприкінці ХІХст., а разом з ним відома картинна галерея та колекція зброї, було вирішено почати будівництво кам’яного замку. Початок будівництва замку відноситься до 1896 року. Для цього було запрошено відомого на Україні архітектора Клевенсона із Данії, який здійснював головне керівництво будівельними роботами. Закінчено будівництво в 1903р., але за час будівництва чоловіча лінія родини Шувалових вимерла. Самого графа Шувалова поховали на території щебенового заводу. В Тальному похована і Софія Потоцька. Закінчила будівництво палацу княгиня Ольга Долгорукова, яка мешкала тут до 1920 р. Пізніше тут знаходилися народний дім (1920 р.), учительська семінарія (1920 – 1923 роки), притулок для сиріт (1923 – 1927 роки), сільськогосподарські навчальні заклади (1927 – 1989 роки). В 1986 році на першому поверсі замку відкрито музей історії хліборобства.

Католицький костел. Мандруючи Тальним , зверніть увагу на старовинний костел, побудований ще у 1742 році. Чудом вціливши у вирі історичних штормів, він і зараз запрошує під стрілчасті арки віруючих.

Дібрава Дубковецького. Майже весь російський краєвид можна знайти в українському місті Тальному. Білявки-берізки у дубраві Дубровецькому, наче з кадрів російського фільму-казки. Здається, ще мить і з’явиться чарівна Оленка або кмітливий Іванко.

Державний історико-культурний заповідник „Трипільська культура”. Заповідник „Трипільська культура” був створений у 2002 році. До складу заповідника нині входять території 2 поселень трипільської культури, площа заповідника нині 2045 га. Серед них – Тальянки, Майданецьке, Веселий Кут, Піщана, Онопріївка – Тальнівського району, Косенівка, Добро води, Аполянка – Уманського району, Вільхівець, Чичиркозівка – Звенигородського району.

Заплановано створення об’єктів музейно – туристичного призначення, серед яких музей трипільської культури (м. Тальне), Мисливського замку. У с. Легедзине створено музей поселень – гігантів трипільської культури. В районі проведення розкопок біля с. Тальянки із 2007р. будуватиметься археодром: критий павільйон над групою розкопаних трипільський жител, в якому зможуть проживати туристичні групи.

Тальянки – поселення трипільської культури. Датоване серединою четвертого століття до н. е. Розташованої між селами Тальянки та Легедзине.

Шпола. Заселення території сучасної Шполянщини первісними людьми відбулося ще в добу середнього палеоліту (150 – 35 тис. років тому). Найдавніші на Черкащині поселення цього періоду виявлено на берегах річки Гнилого Тікича поблизу сіл Лип’янка і Нечаєвого. Про пізніші історичні епохи на території краю свідчать пам’ятки трипільської культури, скіфські кургани, сліди ранньослов’янських поселень.

Перша письмова згадка про Шполу відноситься до кінця 16 століття, коли місто входило до Білоцерківсьго староства у складі Польщі. У ХVІ – ХVІІ ст. століттях на території краю, крім Шполи, вже були поселення Капустине, Лебедин, Матусів, Сигнаївка та інші. Жителі Шполянщини завжди виступали проти соціального та національно-релігійного гноблення і брали активну участь у визвольній боротьбі. Восени 1647 року в містечку Лебедині Богдан Хмельницький зі своїми соратниками обговорював план всенародного повстання, яке згодом у роки Визвольної війни середини ХVІІ ст., охопили усі українські землі. Під час повстання Коліївщина в 1768 року в районі Шполи діяли гайдамацькі загони.

Шполянщина, зокрема село Лебедин, стала важливим осередком православної віри. У цьому селі в ХVІІ ст. засновано чоловічий монастир Святого Георгія, а наприкінці ХVІІІ ст. – жіночий монастир Святого Миколая.

В ХІХ ст. господарський розвиток Шполянщини, особливо після прокладення залізниці, набуває помітного прискорення. В першій половині століття почали працювати цукрові заводи в Шполі, Матусові і Лебедині, зростав обсяг виробництва сільськогосподарської продукції, зокрема товарного зерна. З 1923 року Шпола – районний центр в складі Київської, а з 1954 року – Черкаської області. В 1938 році Шпола набула статусу міста.

2003 року завершено науково-дослідницькі та науково-технічні роботи щодо визначення географічного центру України. Він містився неподалік Шполи – на околиці села Мар’янівки Шполянського району.

Багату історію Шполянщини відображено в історико-культурних пам’ятках, які мають загальнонаціональне значення. Передусім це такі архітектурні пам’ятки, як найдавніша вціліла культова споруда краю – Вознесенська церква (1818) в селі Матусів, церква Покрову Пресвятої Богородиці (1829) в селі Бурти, дзвіниця Лебединського Миколаївського монастиря (1833). Пам’яткою садово-паркового мистецтва є парк у селі Лозоватка.

Звідки походить назва Шполи?

Легенди Шполянщини

Науковці на це відповіді не дають. Кількість версій про походження загадкового слова ”Шпола” сягає десятка. Що ж до народних переказів,то вони виводять назву сучасного райцентру з козацько-гайдамацьких часів. У 19 ст. старожили розповідали державним чиновникам, що місто заснував гайдамацький ватажок Шполка. Він, мовляв, відійшовши від ратних справ, наприкінці 18 століття збудував курінь на лівому березі річки й тут оселився. Звідси пішла назва річки Шполка. Що ж до гайдамаки, то не довго вдалося йому прожити тут на самоті: незабаром біля нього з’явилися нові поселенці. Так і постало містечко, яке на честь старого отамана назвали Шполою. Старожили у 19 столітті навіть показували місце, де отаман нібито збудував курінь...

Учень Моя земля, земля батьків моїх,

Земля дідів і прадідів. Ми нині

Вклоняємось до ніг святих твоїх,

Вклоняємось чудовій батьківщині.

Щасливі ми, та завжди пам’ятаймо,

Хто щастя це здобув колись для нас –

Походи козаків не забуваймо,

Що здійснені колись, в далекий час.

Ми діти мальовничої землі,

Для нас вона найкраща і єдина.

І знають всі – дорослі і малі,

Що зветься край Черкаський – Україна.