НСКУ

МОТИВИ ЛЮБОВІ ДО РІДНОГО КРАЮ У ТВОРЧОСТІ

Т.Г. ШЕВЧЕНКА

Світлій пам’яті Віталія Баса

Кожне слово Тараса Шевченка – життєдайне зерно, щедро засіяне в серцях нащадків. Гортаючи сторінки «Кобзаря» задумуєшся – і будить слово нові думки, нові питання. Вражає чітка географічна, як тепер кажуть – краєзнавча точність того терену Середньої Наддніпрянщини, де нині наша Черкаська область, де точилися події оспівані в творах Шевченка. Чи тому сприяло те, що «малими босими ногами» сходив тими шляхами, стежками, коли допитлива дитяча пам’ять навіки вкарбовує в свідомість довколишній світ; чи під розмірену ходу волів, чи притомлених коней, мандруючи одвічними шляхами, слухав розповіді старших людей про ті яри, ліси, пагорби повз які наш сучасник промчить за кілька хвилин не встигаючи придивитись, задуматись, допитатись: а що тут діялось колись? Бо в кожній п’яді землі нашої творилася історія, відгомін якої чуємо в тих назвах, які полишили нам перекази, народні думи, казки та легенди.

Відкриймо «Кобзар»... Вже в перших рядках картина розбурханого Дніпра:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав то потопав.

Ось так, Шевченко-поет словом малює картину, яку бачить Шевченко-художник.

Перегортаймо сторінки «Кобзаря». І в кожному творі знаходимо разюче точний малюнок нашої української природи, яку і в туманному Петербурзі, і в пісках Казахстану завжди серцем бачив поет.

А він тужив за снігом...

В степах за Каспієм, і понад Аралом

хіба то сніг? Колючий, як пісок.

За десять літ, що вихором забрало

не раз згадав засніжений садок,

ставок замерзлий, в паморозі віти...

В оправі срібній дорогий кришталь.

О, думи мої! Де вас маю діти,

Кому повідаю гірку мою печаль?

Летіть , летіть в шалену хуртовину,

що вкриє всіх. І праведних, і грішних.

О, думи мої! Там, на Україні,

У ріднім краї навіть сніг тепліший...

Поет, художник навіки зберігає образи рідного краю. Ось, навчаючись в Академії мистецтв в Петербурзі малює картини «Циганка-ворожка» ( 1841) та «Катерина» (1842). І сьогодні вони за своєю документальністю можуть служити для вивчення елементів українського національного одягу. І зауважимо малював по пам’яті, бо хто там в Петербурзі знав як наші українські дівчата стрічки в’яжуть.

Поїздки на Україну давали багатий матеріал для митця. З’являються твори «Селянська родина» (1843), «Селянське подвір’я» (1845), «Богданова церква в Суборові» ( 1845), «Чигирин з Суботівського шляху» (1845), «Мотрин монастир» (1845), « Чумаки серед могил» (1846).

Робота в Київській археографічній комісії (Тимчасова комісія для розгляду стародавніх актів) в 1845 - 1847 роках дала можливість Т.Шевченку подорожувати по Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Поділлю і Волині. Безпосереднє знання України, рідного краю дало можливість поету і художнику описувати події в своїх творах з граничною точністю, історично-просторовою правдивістю, географічно просторовою точністю. Ось останній приїзд на Україну. Наша рідна Черкащина відображена в роботах «В Корсуні» (1859), «В Межирічі» (І859), «В Черкасах» (1859).

Спогади про рідний край завжди зустрінемо в творах Т.Шевченка. Ось, тільки один початок повісті «Княгиня». Опис рідної садиби, перших кроків пізнання великого світу. Південна Київщина, яка зараз входить до складу Черкаської області, описана і в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» ( 1858).

Не тільки малюнок, прозовий твір використав Шевченко в зображенні подій. Кожен твір, кожна поема це не тільки історія, переказ чи легенда. Всі вони розвиваються на чіткому просторі, змальованому з точністю путівника.

Мережили Україну Шляхи. І кожен мав власну назву. Мурзавський, Залозний, Кучманський, Чорний... Татарська дорога, Наливайковий шлях... Сама історія, сльози і кров, слава і воля в кожній версті. Йшли тими шляхами і орди татарські, і загарбники польсько-литовських княжат, і славні війська козацькі Северина Наливайка і Богдана Хмельницького. Шляхи з краю в край біжать, і кожна верста, кожне перехрестя – то пам’ять історії, що промовляє крізь віки.

Ось опис Ромоданівської дороги в повісті «Наймичка» (1844). Розповідаючи про неї, Шевченко привертає увагу до курганів могил обабіч дороги. Принагідно знову згадаємо і малюнок « Чумаки серед могил», і запис в щоденнику про Звенигору, що в селі Гудзівці на Звенигородщині. Не минає повз пильне око митця жодна особливість рельєфу місцевості, кожний примітний пагорб чи долина. І варто відзначити наукову цінність цих описів. Адже стратегічні шляхи завжди йшли вищими точками вододілів, які навесні скоріше просихали. Саме на вищих точках вододілів зустрічаємо поховання скіфів, які в своїх віруваннях намагались вище піднятись до Сонця. Вказує Шевченко і як чумаки в долинах свої ночівлі облаштовували – ближче до води.

В поемі «Гайдамаки» поет згадує про Чорний шлях. Та назва полишилась з тих часів, коли йшли татарські коні, вибиваючи трави до чорної землі. Ось примітка Шевченка до поеми: «Чорний шлях виходив од Дніпра, між устями річок Сокорівки і Носачівки, і біг через степи Запорізькі, через воєводства Київське, Подільське і Волинське – на Червону Русь до Львова. Чорним названий, що по ньому татари ходили в Польщу і своїми табунами вибивали траву». Енциклопедична чіткість примітки свідчить про глибоке знання краю, його історії.

Пройдемо далі Чорним шляхом. На Смілянщині Чорний шлях розгалужувався. Його південна частина вела до Торговиці, що на правому березі Синюхи, біля сучасного Новоархангельска, і далі до Кальника, що на Вінниччині. Гайдамаки йшли північним відгалуженням Чорного шляху, що веде від Сміли до Шполи, на В’язівок і Вільшану:

Мандрували гайдамаки

Лісами, ярами...

Вже минули Воронівку,

Вербівку в Вільшану

Приїхали...

З Вільшани виходили шляхи: Перехресний, що проходив північніше Пединівки. Тут «через село в давнину проходив зручний шлях на Корсунь. Люди, що поселились поблизу цього шляху, утворили куток Корсунь», який так і називали Корсунь-ІІединівський. Цей шлях попід лісом, що біля села Гнилець, виходив до Моринців, а далі вів на Почапинці і Лисянку. А Верстовий шлях виходив з Вільшани повз урочища Банадикове і Оверкову гору, йшов до Боровикового хутора (сучасне село Боровикове), далі через села Тарасівку і Гудзівку до Звенигородки і далі на Умань. Обидві гілки Чорного шляху, південна і північна, з’єднувалися в Кальнику, звідки шлях вів на Поділля до Тернопіля і до Львова.

За текстом поеми зрозуміло, що саме Верстовим шляхом рухавсь загін гайдамаків, серед яких був і герой поеми Ярема Галайда:

... Боровиків Вже хутір минають,

Корчма тліє з стодолою...

Там, де від верстового шляху відгалужується в Боровиків хутір (сучасне село Боровикове) вліво від дороги, як їхати з Вільшани, стояла корчма, про яку в примітці до поеми Шевченко пише: ... «між Звенигородкою і Вільшаною по старому шляху Боровиків хутір і корчма».

Читаємо далі поему. Верстовим шляхом, що спускається в Лапину балку (нижче давньої криниці, що й зараз на цьому шляху), гайдамаки дійшли до яру, що веде до Озера, де урочище Гупалівщина:

Гайдамаки понад яром

З шляху повернули.

Наганяють півпарубка.

Хлопець у свитині

Полатаній, у постолах;

На плечі торбина.

«Гей, старченя! стривай лишень!»

«Я не старець, пане!

Я, як бачте, гайдамака.»

«Який же поганий!

Звідкіля ти?"

«З Керелівки ."

"А Будища знаєш?

І озеро коло Будищ?»

« І озеро знаю,

Отам воно, оцим яром

Втрапите до його».

А далі лишається лише зацитувати примітку Шевченка. Точніше не скажеш: «Село Будища, недалеко од Керелівки; в яру озеро! над озером ліс невеликий; зоветься Гупалівщиною за те, що там Залізняк збивав ляхів з дерева. Льохи , де був захований шляхетський скарб, і досі видно, тілько вже розруйновані ».

Так твори Шевченка можуть служити для допитливого читача прекрасним путівником по Україні, Звенигородщині. Він бачив рідний край серцем сповненим любові.

Зараз для «Золотої підкови Черкащини» складається чимало путівників. Часом , суто подарункові видання, І варто згадати, що двадцять років тому черкаський журналіст Віталій Бас уклав фотопутівник «Шевченків край». Зручний формат, українська і англійська мова подачі текстового матеріалу, оригінальні фотографії, репродукції малюнків Шевченка – все це робить цей путівник чи не найкращим серед подібних видань. І мабуть сприяло тому те, що Віталій Бас розпочинав роботу журналіста саме в редакції Звенигородської районної газети «Шевченків край», згодом працював в обласній газеті «Черкаський край». Знав Тарасову батьківщину, її людей, їх життя, милувався гаями, ярами, шляхами освяченими самим духом Кобзаря. І в путівнику кожна його розповідь була пов’язана саме з творами Шевченка.

Читаймо Шевченка. Перегорнеш сторінку... І чуєш відгомін віків, чуєш як б’ють копитами схарапуджені коні, чуєш брязкіт зброї. Сама історія землі нашої вкарбовується в свідомість.

С. С. ЛЯЧИНСЬКИЙ,

молодший науковий співробітник

Звенигородського районного краєзнавчого музею,

член Національної спілки краєзнавців України