НСКУ

РЕЦЕНЗЕНТ ВИКРИВАЄ ПЛАГІАТОРА

   До правління Черкаської обласної організації Національної спілки краєзнавців України звернувся голова Лисянської районної організації «Витоки» доктор історичних наук, професор В.М. Щербатюк (Київ). Він повідомив, що цього року побачила світ книга О. Гаврилюка «За волю України! Лисянщина під час національно-визвольних змагань в 1917–1920-х роках у контексті загальноукраїнських подій».

   Відомий вчений і краєзнавець зазначив, що в цілому позитивний задум про написання книги скомпроментований автором, який при її підготовці вдався до відвертого плагіату, що є грубим порушенням професійної етики, а також права на інтелектуальну власність. Пропонуємо увазі користувачів сайту рецензію В.М. Щербатюка, опубліковану у фахових виданнях.

Шановний читачу, обережно: компіляція та плагіат

(Рецензія на книгу: Гаврилюк О. За волю України! Лисянщина під час національно-визвольних змагань в 1917 – 1920 х роках у контексті загальноукраїнських подій. – Вишгород: ПП Сергійчук М.І., 2015. – 440 с.)

   У видавництві «ПП Сергійчук М.І.» у червні 2015 р. з друку вийшла науково-популярна книга Олександра Гаврилюка. Праця видана за редакцією відомого в Україні та й за її межами доктора історичних наук, професора Володимира Сергійчука. Рецензент – кандидат історичних наук Станіслав Степенькін. Події про які йдеться у книзі охоплюють терени Лисянщини, Богуславщини, Звенигородщини, Канівщини, Катеринопільщини, Корсунщини, Тальнівщини та ін. Тому ми переконані, що в цих районах читачам буде цікава рецензія, тим більше, що книга уже поширюється в Україні, зокрема Черкащиною.

   При аналізі книги привертає увагу, у який спосіб автор наповнив її матеріалом і чи висловлені у ній думки є дійсно авторськими? Редактора видання не підвела наукова інтуїція, яка базується на високій професійності, коли він говорить, що для нього особисто виявилось несподіваним «подвижницький здвиг» О. Гаврилюка. А далі – у першій частині наступного речення: «Людина, здавалося б, далека за основною професією від наукових пошуків…» – ось суть, яка й наклала свій відбиток на дану працю. Нижче на основі конкретних фактів заперечимо другу частину того ж речення редактора про те, що автор «демонструє справді цілісний підхід до висвітлення минулого свого краю». Автор не демонструє наукового підходу. Методика дослідження, яку обрав Олександр Миколайович, базується на переписуванні матеріалів з книг, статей, збірників матеріалів тощо. Щоб урізноманітнити бібліографічну складову праці та придати роботі наукового характеру, посилається на ту ж літературу та архівні документи, на які посилаються дослідники, з чиїх книг О. Гаврилюк і переписував текст. Відтак праця не є самостійною, вона побудована на використанні інших творів, поєднує собою матеріали з цих творів і є компілятивною. Книга «За волю України…» створена на підставі чужих матеріалів без самостійного дослідження. Архівні джерела автором не опрацьовувались, а запозичені з інших творів. Автор ігнорував поради не допускати списувань і запозичень, надані йому після виходу першої книги та при підготовки цієї. Однак свої дії він повторив що й спонукало нас написати дану рецензію.

   Перейдемо до конкретики. Привертає увагу, що період зазначений у назві роботи, не співпадає з роками, вказаними автором у вступі. У назві – «національно-визвольні змагання в 1917–1920 х роках», а в тексті національно-визвольні змагання автор датує 1917–1921 рр. (с. 9, 10). Водночас в самій анотації книги (с. 2) селянський повстанський рух, датується раз 1917–1923, інший – 1918–1923 рр. Враховуючи наявність в історіографії різних думок щодо верхньої межі повстанського руху, автору варто було не лише уніфікувати хронологію цього руху, а й обґрунтувати свій вибір. Це була б авторська позиція. Проте її немає, адже навіть в анотації її друга половина списана з нашої праці «Селянський повстанський рух на Київщині 1917–1923 рр.: сучасна історіографія проблеми» (Український історичний журнал. –2010. – №3. – С. 186–204).

   У книзі відсутня історіографія питання. Автор мав показати, що зробили його попередники у дослідженні теми, над чим ще потрібно працювати. Виходячи з останнього О. Гаврилюк мав обґрунтувати актуальність теми, визначити мету та поставити відповідні дослідницькі задачі для її досягнення. Ці усталені атрибути наукового дослідження в праці відсутні. Автор обмежився абзацом у чотири речення (с. 9–10), де зазначив, що має зробити у роботі, та назвавши прізвища окремих дослідників, чиї праці стали, як пише, «важливими для підготовки даної книги» (с. 10). Історіографічний аналіз допоміг би автору визначити стан дослідження проблеми, виокремити її малодосліджені сторони і, що важливо, зосередитись на її науковій новизні.

   Перший розділ «Лисянщина в Російській імперії на зламі епох» не відповідає темі книги, побудований здебільшого на матеріалах досліджень «Шевченків край. Історико-етнографічне дослідження» (К.: Наук. думка, 2009. – 546 с.), серед авторів якої відомі науковці – професори В. Колесник, Т. Конончук, О. Кузьминець, Т. Чухліб, Н. Щербак, В. Мельниченко та ін. та «Історія регіонів України: Лисянщина» (автор В. Щербатюк; К.: Логос, 2002. – 428 с.) (див. посилання розділу № 15–37). Так, тема книги стосується національних визвольних змагань на Лисянщині у 1917–1920 х рр., а матеріали розділу починаються із ХVІ ст. і закінчуються подіями в Російській імперії березня 1917 р. Якщо автор хотів підвести виклад події до 1917 р., то це доцільно було б зробити в інший спосіб, а не виносити матеріал в окремий розділ праці, який хронологічно виходить за її межі.

   У наступному розділі «Революційні зміни 1917 року» матеріал та його посилання на Державний архів Київської області (далі ДАКО) за № 47–52, 62, 63 списані із дослідження «Шевченків край…» (див. текст на с. 178–179 та посилання на с. 491). Подібне привласнення матеріалу з посиланнями на першоджерело простежується по всіх розділах книги. Наведемо лише окремі з них. У розділі «Україно-російська війна взимку 1917–1918 років. Вимушені союзники УНР» матеріал за посиланням № 32 ідентичний посиланню за № 31 книги «Шевченків край…» (с. 491), матеріал за посиланням № 52 відповідає посиланню за № 335 книги «Історія регіонів України: Лисянщина» (с. 394). У розділі «Державний переворот в Україні. Гетьманат П. Скоропадського» матеріал за посиланням № 17 дублює відповідний матеріал і посилання № 56 книги «Шевченків край…» (с. 492). У розділі «Зміни в політиці Директорії. Рейд отамана Ю. Тютюнника на Звенигородщині (травень–липень 1919 р.)» значною мірою запозичений з монографії «Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років: українська історіографія» (К.: Наук. думка, 2012. – 528 с.). Розділ «Амністія чи кривава боротьба» автор побудував майже повністю на архівах ДАКО, Галузевому архіві Міністерства Оборони (далі ГА МО) України, Державному архіві Черкаської області (далі ДАЧО) (див. посилання на с. 428–430), які переписав із книг «Історія регіонів України: Лисянщина», «Шевченків край…» (див. посилання у цих книгах)… Можна продовжувати. Однак, щоб переконатись у компілятивності матеріалу книги та наявності плагіату достатньо й цього.

   Дивно, як автор заповзято привласнює опрацьовані іншими дослідниками архівні матеріали! Не розуміє, що в архіві існує визначений порядок роботи з документами, який дозволяє перевірити, хто і коли з ними працював. А ще дивує, що книга рясніє посиланнями на архіви не лише України, а й Російської Федерації, зокрема, на архів ФСБ (!?), в яких, зрозуміло, автор не працював. Тут варто поцікавитись книгою відомим в Україні авторам, чиї праці О. Гаврилюк також використав – О. Реєнту, О. Рубльову, Р. Пирогу, Т. Клименко, М. Ковальчуку, Р. Ковалю, О. Бондаренку, Ю. Шатайлу та ін. Скажу відверто, за свою наукову діяльність подібне я зустрічаю вперше! У розділі «Додатки» документи вміщені не в хронологічному порядку. На перший план О. Гаврилюк виніс інформацію за власним підписом про сучасні події, в яких брав активну участь, назвавши її проектом «Увічнення пам’яті козака-бандуриста Антіна Огійовича Митяя». Матеріал важко назвати документом. Скоріш за все, це виклад подій з фотографіями. Скористався автор і нашим листом, де ми на його ж звернення повідомляли щодо можливого напису на пам’ятному знакові учасникам Звенигородського збройного повстання та надали коротку довідку про повстання. І лише далі автор вміщує документи 1917–1923 рр., посилаючись на статті, збірники документів, архіви, запозичивши посилання з тих праць, які використав, складаючи, таким чином, у читача враження про свою роботу в цих архівах. Із «Шевченкового краю…» запозичені додатки 22, 23, 26, які у цій праці надруковані відповідно на 401, 402 та 405 сторінках, а посилання на архівне першоджерело, які переписав О. Гаврилюк, значаться на 513 та 514 сторінках.

   Окремо слід сказати щодо фотографій книги. Під окремими автор вказує джерело їх походження, під іншими уникає цього. За науковими підходами підписи під фото мали б бути уніфіковані. У книзі подані різні варіанти: «Павло СКОРОПАДСЬКИЙ» (с. 38), «Данило ТЕРПИЛО» (с. 145), «О.О. КОВАЛЕНКО» (с. 122), «В. ОСКІЛКО» (с. 163), «Василь Степанович ЧУЧУПАК» (с. 169) тощо. В одних випадках автор пояснює хто це, в інших уникає цього і дає лише ініціали (інколи ймення) з прізвищами (див. с. 32, 173, 285, 306 та ін.) або лише прізвища (с. 140). Для пересічного читача виникають незручності: якщо генерал-хорунжий армії УНР В. Сікевич (с. 56), отаман Уваров (с. 168) та ін. відомі здебільшого фахівцям, то кулеметників з Лисянщини Ф. Клівака (с. 71, до речі, фото копійоване із с. 136 дослідження «Історія регіонів України: Лисянщина») та повстанця О. Коваленка (с. 122) й ін. навіть не всі місцеві краєзнавці знають. Невдалими є фотографії на сторінках 102, 105, 273. На першій і другій видно лише контури кількох будівель. З третьої, за підписом «м. Сміла», не зрозуміло, що на ній зображено взагалі. Виникає питання про їх доречність. Водночас фото на сторінці 121 «Ідуть повстанці червня 1918 року…» запозичене з видання «Шевченків край…» з точною версією підпису та посиланням кадру на документальний фільм і архів (див. с. 190).

   Компілятивний метод створення книги очевидний. Так, окреслюючи у вступі Шевченків край (с. 7, третій абзац знизу), автор запозичує (без посилань!) вирази та словосполучення із дослідження «Шевченків край…», зокрема, зі сторінки 6, де ми визначаємо Малу Батьківщину Тараса Шевченка. У вступі книги (с. 6) подає надзвичайно вагому з наукової точки зору цитату академіка І. Крип’якевича, яка характеризує значення краю в історії. Проте не посилається ні на відомого академіка, ні на наші праці, зокрема, на довідник «Край козацький…», де ми, відповідно скоротивши цитату, використовуємо її як епіграф до книги (див. с. 3). На с. 411 О. Гаврилюк, характеризує діяльність отамана С. Туза й оперує архівною справою «Про боротьбу з бандою Туза» (до речі, назва подана з помилкою – «При боротьбу…»). Справа віднайдена нами у Державному архіві Київської області. На її основі ми опублікували у науковому віснику «Гілея» статтю «Архівна справа «Про боротьбу з бандою Туза» як джерело з вивчення історії селянського повстанського руху в Українській революції 1917–1921 років» (К., 2009. – Вип. 22. – С. 188–196.). О. Гаврилюк посилається не на статтю, звідкіля бере відомості, а на наше посилання у статті – аркуш 5 справи архіву. Виникає логічне питання: а де ж наукова новизна праці, адже матеріали взяті із чужих досліджень, з них списані й посилання!

   Яскравим підтвердженням плагіату є посилання на сторінці 13 за № 7, у якому автор відсилається на с. 50 своєї попередньої праці «Таємниці минулого козацької Лисянки» (К.: 2012. – 308 с.). Так, в останній автор на вказаній сторінці, використовуючи матеріал, посилається на книгу відомого краєзнавця М. Лубка «Знаменитий і многолюдний град» (Полтава: Вісті, 1998. – 264 с.; див. с. 91) та ще на праці Ю. Мицика, С. Степенькіна, В. Щербатюка, О. Беззубець (посилання за № 113 на с. 50) і цим визнає їх власність, то у книзі «За волю України…», використана раніше думка М. Лубка (вона найточніше відповідає тексту за відповідним посиланням) та матеріали інших, стають уже власністю О. Гаврилюка, бо виходячи з посилання № 7 с. 13 книги «За волю України…» він посилається уже на себе, на с. 50 своєї попередньої праці.

   Можна було б ще наводити неточності у використанні матеріалів праць, помилки у прізвищах авторів, назвах окремих розділів змісту книги, використаних книг, збірників тощо. Примітно, що автор зробив помилку навіть у прізвищі рецензента книги, що наштовхує на думку чи була взагалі співпраця автора з рецензентом.

   Суцільне використання в тексті книги матеріалів з праць авторів, які О. Гаврилюк видає за свої та інші недоліки нівелюють його працю як наукове, науково-популярне видання. Автором книги «За волю України…» порушено авторське право, Закон України «Про авторське право і суміжні права». Окрім відповідальності за порушення, існує ще й питання моральної сторони, адже О. Гаврилюк, працюючи на посаді судді Київського апеляційного господарського суду, мав би як посадова особа не лише дотримуватися законів, а й дбати про своє моральне обличчя у повсякденному житті та піклуватись про свій статус у науковій сфері, якщо такою бажає займатись.